У світлі триваючої повномасштабної агресії Росії, Україна активно працює над розробкою та отриманням ефективних міжнародних гарантій безпеки від своїх ключових партнерів. Ці домовленості, хоча й не є еквівалентом членства в НАТО з його колективною обороною згідно зі статтею 5, покликані забезпечити довгострокову підтримку та стримування майбутніх загроз.
Основна ідея цих гарантій полягає в наданні Україні всебічної допомоги для зміцнення її обороноздатності, включаючи постачання сучасного озброєння, навчання військовослужбовців, обмін розвідувальними даними та фінансову підтримку. Метою є створення потужної та самодостатньої армії, здатної ефективно протистояти агресору.
Серед країн, які активно обговорюють та вже укладають двосторонні угоди про безпекові гарантії, є країни “Великої сімки” (G7) та інші союзники. Ці угоди передбачають не лише військову допомогу, а й підтримку у відновленні економіки, кібербезпеці, а також у відбудові інфраструктури, що була зруйнована внаслідок бойових дій. Кожна така двостороння угода є унікальною, відображаючи специфічні можливості та пріоритети країни-партнера, але всі вони спрямовані на єдину мету – забезпечення стабільності та суверенітету України.
Процес формування цих гарантій розпочався після повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли стало очевидним, що міжнародне право та існуючі механізми безпеки виявилися недостатніми для запобігання агресії. Україна наполягає на тому, що ці гарантії мають бути чіткими, зобов’язуючими та включати механізми швидкого реагування у разі повторної агресії. Вони розглядаються як важливий міст до майбутнього членства в НАТО та Європейському Союзі, підкреслюючи європейський та євроатлантичний вибір України.
Надання таких гарантій є критично важливим для України, оскільки це не тільки посилює її обороноздатність, але й надсилає чіткий сигнал потенційним агресорам про єдність та рішучість міжнародної спільноти підтримувати суверенітет та територіальну цілісність країни. Ці домовленості також сприяють залученню інвестицій та відновленню довіри до України як надійного партнера на міжнародній арені.
Передісторія
Питання безпекових гарантій для України набуло особливої гостроти після розпаду Радянського Союзу та отримання Україною незалежності. У 1994 році був підписаний Будапештський меморандум, згідно з яким Україна відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу у світі в обмін на гарантії суверенітету та територіальної цілісності від США, Великої Британії та Росії. Однак, анексія Криму у 2014 році та подальша агресія Росії на сході України, а особливо повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року, продемонстрували повну неспроможність цього меморандуму забезпечити реальний захист.
З початком повномасштабної війни, Україна активізувала свої зусилля щодо пошуку надійних механізмів безпеки. Київ давно прагнув членства в НАТО, розглядаючи його як єдину ефективну гарантію від зовнішньої агресії завдяки принципу колективної оборони (Стаття 5). Проте, через низку політичних та геополітичних обставин, шлях до НАТО виявився складним і тривалим.
У відповідь на цю ситуацію, міжнародні партнери України, зокрема країни “Великої сімки” (G7), почали обговорювати альтернативні формати підтримки. На саміті НАТО у Вільнюсі у липні 2023 року країни G7 оприлюднили Спільну декларацію про підтримку України, яка стала рамковою основою для подальших двосторонніх угод про безпекові гарантії. Ця декларація підтвердила зобов’язання країн-підписантів надавати Україні довгострокову військову, фінансову та гуманітарну допомогу, а також підтримку у відновленні та реформах. З того часу Україна активно укладає двосторонні угоди з окремими країнами, такими як Велика Британія, Німеччина, Франція, Данія та інші, деталізуючи форми та обсяги такої підтримки.
Аналіз
Надання міжнародних гарантій безпеки Україні має глибокі та багатогранні наслідки як для самої країни, так і для регіональної та глобальної безпеки. По-перше, ці гарантії є життєво важливим кроком до зміцнення обороноздатності України у довгостроковій перспективі. Вони забезпечують передбачуваність у постачанні озброєнь, фінансуванні та навчанні, що дозволяє Україні будувати сучасну армію за стандартами НАТО та ефективно стримувати потенційного агресора.
По-друге, ці домовленості надсилають чіткий сигнал Росії, що міжнародна спільнота не залишить Україну наодинці. Хоча вони не передбачають прямої військової інтервенції у разі нового нападу, вони зобов’язують країни-гаранти надавати швидку та значну допомогу. Це може слугувати важливим елементом стримування, підвищуючи ціну будь-якої майбутньої агресії.
По-третє, ці гарантії є мостом до майбутнього членства України в НАТО. Вони допомагають Україні інтегруватися у західні безпекові структури, адаптувати свої військові та оборонні стандарти, а також поглибити співпрацю з країнами-членами Альянсу. Це також сприяє зміцненню політичної та економічної стабільності в Україні, що є критично важливим для її відновлення та європейської інтеграції.
Однак, існують і виклики. Головний з них – відсутність прямих зобов’язань щодо військового втручання. Це відрізняє їх від Статті 5 НАТО, що може залишити простір для інтерпретацій та затримок у разі нового нападу. Крім того, ефективність цих гарантій значною мірою залежить від політичної волі країн-гарантів та їхньої здатності швидко реагувати. Незважаючи на ці обмеження, ці гарантії є найкращим доступним механізмом для забезпечення безпеки України поза рамками повноцінного членства в Альянсі на поточному етапі, формуючи нову архітектуру безпеки у Східній Європі.